СПОСТЕРЕЖЕННЯ ІНТЕРВ’ЮЕРКИ

‍

Із пані Галиною ми познайомилися у книгарні «Мистецтво», якою вона керує ось уже 35 років. Коли я розповіла про проєкт «Райони говорять», вона щиро перейнялася моїм прагненням знайти дрогобицьких людей, готових розповісти про центр міста.

‍

На інтерв’ю пані Галина прийшла зі світлинами, щоб підкріпити розказане. А ще принесла книжечку в подарунок — «Королівське вільне місто Дрогобич» Венедикта Площанського від 1991 року, перевидання 1867-го, надруковане у Дрогобицькій міській друкарні на вулиці Мазепи, 7.

‍

Ми товаришуємо: тепер я часто навідуюся до «Мистецтва», замовляю книжки, спілкуюся з пані Галиною, а вона при нагоді знайомить мене з дрогобичанами й розповідає історії. 

Проєкт «Райони говорять» базується на методі усної історії. Перед вами — живі спогади людини, її особистий і суб’єктивний погляд на минуле. Людській пам’яті властиво щось втрачати або відтворювати з певними фактологічними чи хронологічними похибками. Ми фіксуємо саме індивідуальний досвід та цінність спогадів людини, не претендуючи на створення сухої історичної довідки. Ми свідомо залишаємо першоджерело без змін і не беремо на себе роль історика-верифікатора.

МІСТО ПРАЦІ Й КНИЖОК (60-80-І РОКИ У ДРОГОБИЧІ)

‍

Галина Ластов’як народилася в селі Мальнів Мостиського району Львівської області. Зараз мешкає в селі Лішня під Дрогобичем і щодня їздить на роботу в місто.

‍

У дитинстві їй розповідали про Дрогобич як місто, яке жило й розвивалося у 50-ті й 60-ті роки:

‍

«За молодості моїх батьків Дрогобич був обласним центром: була область, були гроші. Мама завжди розказувала, що тут робили сільськогосподарські виставки, приїжджали люди з навколишніх районів, працювали підприємства.

‍

Моя цьоця, мамина сестра, вчилася тут на факультеті фізики і математики, то вона завжди з таким натхненням, гарними словами згадувала Дрогобич, казала: “Яке то було місто молодості і краси!”» — ділиться в розмові Галина.

Після завершення восьмирічки в Лішні вона пішла у дев’ятий клас у школу № 1 імені Івана Франка (тепер це ліцей — Н.К.). З тих пір щодня у будні приїздила у Дрогобич на навчання, а потім і на роботу. Після десятого класу влаштувалася працювати у державне підприємство «Книготорг».

‍

«Це була гарна, потужна організація, яка об’єднувала дуже багато книгарень: стрийські, самбірські, книгарні Трускавця, Стебника, Нового Роздолу і дрогобицькі. У нас в місті було щось п’ять книгарень. Наш книготорг входив в обласний львівський», — пригадує Галина. 

‍

Спершу вона працювала відбірницею книжок, а як у 1977-му вступила до Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова у Львові (тепер Інститут поліграфії та медійних технологій Національного університету «Львівська політехніка», до 2024 року — Українська Академія Друкарства — Н.К.) за спеціальністю «Книгознавство і організація книжкової торгівлі», то ще на першому курсі влаштувалася у дрогобицький «Книготорг» товарознавицею.

‍

«Книготорг знаходився там, де стара баня була колись. Як йдете до “Рукавички” від синагоги, переходите дорогу на світлофорі, будинок зліва — це там, але вхід був з іншого боку. На другому поверсі були великі зали, торговий відділ, бухгалтерія, актовий зал. Там працювало багато людей. З іншого боку в тій будівлі зараз “Книгарня Є”.

Досить непогано була організована структура книготоргу. З центру, з Києва, через облкниготорг ми отримували замовлення і мали їх оформити. Працювали з підприємствами, а тоді ще в Дрогобичі дуже багато їх було: автокрановий і долотний заводи, маса організацій, навчальні заклади. Потрібно було збирати книжки за різними розділами літератури і відправляти замовникам».

‍

Пізніше Галину призначили директоркою магазину «Каменяр», що розташовувався на вулиці Мазепи. Як іронічно зауважує жінка, там тепер продають «китайське дрантя». А раніше то був величезний магазин зі стелажами книжок у просторих залах.

«У 80-ті роки був дуже великий дефіцит книг. Було таке — страшно згадати. Був тоді бум на книги, друкували їх, правда, у дуже маленькій кількості. Для людей, що жили в союзі, було важливо заповнити собі книжкові шафи, похвалитися перед сусідами, що є збірка книг. А хтось дійсно читав і цікавився літературою», — розповідає жінка.

ДРОГОБИЧ 90-ИХ: НАЦІОНАЛЬНЕ ПІДНЕСЕННЯ ТА НОВІ ВИКЛИКИ

‍

У 1991 році, коли після народження доньки та сина Галина повернулася до роботи, їй запропонували посаду директорки книгарні «Мистецтво». Жінка пригадує, що тоді книгарнею керувала росіянка Тіна Василівна Шадріна (Грабовська), але чи то конфлікт, чи час іти на пенсію — шукали нову керівницю й запропонували їй.

«Пам’ятаю ті часи, коли тут такі пристрасті вирували! Було піднесення національне, народне, мітинги були, приїжджали наші провідники з “Народного руху” (Народний рух України — громадсько-політична організація, а згодом і політична партія, яка відіграла важливу роль у боротьбі за незалежність України та відродження української державності наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років).

‍

Перші мітинги відбувалися там, де зараз пам’ятник Шевченку. Його тоді ще не було, була велика площа, а колись — автостанція. Корінні, старші дрогобицькі люди пам’ятають досконало, що там було. Вже пізніше побудували готель “Тустань”, зробили площу. А тоді люди збиралися і біля Трійці (Катедрального собору Пресвятої Трійці УГКЦ — К.Н.), на площі біля духовної семінарії, у кількох місцях. Якщо були дуже важливі події, то звичайно — перед ратушею», — дістає з пам’яті Галина Ластов’як.

‍

Серед визначних людей, які приїздили до Дрогобича на зустрічі з громадою, Галина згадує В’ячеслава Чорновола, Богдана Гориня та інших активних громадян, учасників Української Гельсінської спілки з прав людини. Каже також про Мирослава Глубіша як великого патріота і рушителя. Окремо згадує працівників дрогобицьких підприємств, зокрема заводу «Граніт». Був серед них Галинин знайомий Мирослав Стецьк, він працював інженером і займав активну громадянську позицію.

‍

Жінка розповідає, що у 90-их було сутужно: заводи закривали, люди масово виїздили на заробітки за кордон або торгували всякою всячиною. Перекупи пропонували і через «Книготорг» реалізовувати різні товари, а відтак у магазин «Мистецтво» почали завозити одяг, речі побутового призначення, цигарки. За словами Галини, тепер то все смішно й дико пригадувати, а тоді для багатьох магазинів це був спосіб вижити.

‍

«Якось навіть і сказати смішно, через наш магазин хотіли продати автокран! Так тоді було складно, бізнес потроху розвивався, люди заробляли різними шляхами. Нам завозили товари “під реалізацію”. Чим могли, торгували, але стидалися того, не хотіли приймати. І тому зберегли книжковий магазин. А скільки українських книгарень зникло! У Львові великі магазини — книгарня НТШ, “Українська книгарня”, нотний магазин на проспекті Шевченка, “Глобус” — вистояли, а менші перетворилися на шанхайські базарчики», — бідкається директорка.

‍

Коли на початку 1990-х років розпочалася приватизація державного майна, Галина як директорка «Мистецтва» разом із  колективом магазину отримали можливість викупити приміщення магазину в держави. Книгарка розповідає, що це працювало так: підприємства й колективи працівників створювали товариства з обмеженою відповідальністю (ТзОВи) і могли викупити приміщення. Тоді, за словами Галини, «місцевий олігарх» викупив ледь не всі приміщення на Площі Ринок. Коли майже вся площа була викуплена, кільком точкам, які ще залишилися, пропонували щедрі гроші за їхні приміщення.

«Приїжджали до мене додому, знали, що я директорка магазину. Робили пропозиції, суми не називали, але казали, що будемо не бідні, як тільки дамо згоду на їхню приватизацію і відмовимось від нашого приміщення. Я, звичайно, на таке не погодилася, бо що я скажу дівчатам з колективу? Ми вирішили боротися», — гордо каже директорка «Мистецтва».

‍

Галина з колективом книгарні зверталися у виконавчий комітет міської ради, підготували необхідну документацію й намагалися потроху відвоювати приміщення. За підтримку Галина дякує своєму чоловікові, який знається на бізнес-справі й підказав, як діяти. Жінка каже, що важко було домогтися підтримки депутатів, які мали на окремих сесіях проголосувати за дозвіл на приватизацію, ті хвилювалися, мовляв, Галина з колегами віддадуть приміщення комусь іншому. Та, зрештою, завдяки зусиллям і дипломатичності Галини прийняли рішення на користь колективу «Мистецтва» і ТзОВ книгарні отримали можливість орендувати приміщення з подальшим викупом.

‍

КНИГАРНЯ «МИСТЕЦТВО»: ЗМІНЕНЕ Й ЗБЕРЕЖЕНЕ

‍

У радянський час «Мистецтво» був вузькопрофільним магазином, де продавали спеціалізовану літературу, пов’язану з мистецтвом: художні альбоми і каталоги, ноти та багато іншого. Сьогодні ж це універсальна книгарня. 

‍

Коли Галина прийшла працювати в магазин, приміщення відрізнялося від того, як виглядає тепер. Раніше вхід був там, де зараз двері до магазину канцелярських товарів «Орфей», а праворуч у стіні була арка й прохід до «Мистецтва». 

‍

«То було наскрізне приміщення. Кажуть, що колись там була майстерня, де ремонтували годинники. Де зараз “Орфей”, був великий склад “Мистецтва”, ми там зберігали книжки», — розповідає Галина.

‍

За словами жінки, у цьому будинку свою крамничку тримала матір художника й письменника Бруно Шульца — Генріета Кухмеркер (Шульц), а жили вони з сім’єю на другому куті Площі Ринок. «А до війни українець на прізвище Вовк тримав тут свій магазинчик з тканинами. На першому поверсі були арки у стінах і гарно виставлені сувої тканин на прилавках. На другому поверсі жили люди. Тканини зберігалися у підвалі — уявіть, наскільки сухі вони були!» — дивується Галина. А тепер, мовляв, там стоїть вода, а стіни мокрі. Книгарка припускає, що коли робили реконструкцію Площі Ринок, внутрішні комунікації «заліпили, знищили» і не подбали про водовідводи. Коли робили ремонт у книгарні й був доступ до підвалу, зазирнути всередину запрошували дрогобицьких людей, краєзнавців і взагалі всіх охочих.

‍

Розповідаючи історію центру міста й книгарні, пані Галина мимоволі вибудовує історичну ретроспективу міста. Каже, що довоєнний Дрогобич XX століття був здебільшого польсько-єврейсько-українським. Українці жили на околицях міста — на вулицях Івана Франка та Самбірській. У центральній частині міста мешкали багаті євреї та поляки. Розповідає, що були такі промислові магнати, які видобували нафту на підприємствах у Бориславі, а маєтки будували тут, у Дрогобичі:

‍

«І тому центральна частина, де інститути, музеї, будинки на вулицях Лесі Українки, Франка, Шевченка, наприклад, вілла Б’янка, були побудовані для тих людей, що тримали бориславський нафтовий промисел».

Коли Галина стала директоркою книгарні, то приміщення магазину якийсь час були в поганому стані, з’явився грибок, стіни лущилися: «Фактично, будинки в центральній частині Дрогобича будувалися без фундаменту, вони стоять на цеглі. І зараз вони всі аварійні. Оновлювали хіба що ту частину будинків, де була колись “Верховина” і де зараз “Пенсійний фонд”, — все старе, трухляве знесли і перебудували».

‍

А відтак сімнадцять років тому, у 2009-му, в книгарні затіяли капітальний ремонт. Намагалися зберегти все, що тільки вдавалося, — відреставрували прилавки, опустили стелю, оновили освітлення. «Раніше зі стелі звисали такі великі світильники на довгих металічних шнурах, ланцах, як кажуть люди», — згадує жінка. Коли відбили стіну, знайшли давні арки, які у радянські часи зашили деревоплитами. Тепер їх можна побачити у відділі дитячої літератури. Старе піаніно, яке роками стояло в книгарні, забрали у тутешнє музучилище.

‍

Галина Ластов’як особливо пишається збереженими картинами, що висять по обидва боки книгарні під стелею. Каже, що вони мають велику цінність, бо ж Львівський обласний книготорг спеціально замовляв їх у подружжя художників Лебедів (імовірно, це Любов Лебідь-Коровай та Олександр Коровай — Н.К.), які працювали у Львівській академії мистецтв. На полотнах зображені давньогрецькі музи, які уособлюють різні види мистецтв. Директорка книгарні зізнається, що тоді ці роботи коштували величезних грошей, тож їх залишають на стінах магазину як данину історії.

‍

«МИСТЕЦТВО» І ЛЮДИ

‍

У розмові з Галиною стає ясно, що «Мистецтво» свого часу було місцем знайомств і спілкування для дрогобицьких митців і містян. Тут влаштовували зустрічі з композиторами і письменниками. Керівниця магазину показує світлини, зроблені у стінах книгарні, та перебирає імена митців у пам’яті:

‍

«З композитором Анатолієм Кос-Анатольським була зустріч у нас, він любив приїжджати в Дрогобич. Тут Андрій Курков [показує на фото], а ось тут Юрко Винничук у нас в книгарні. Був такий відомий фотограф Олександр Баран, молодий хлопець, мав свої альбоми, то це він зробив фото. Шкода, що трагічно загинув. 

‍

Приходили до нас і місцеві письменники. Покійний Іван Гнатюк, лауреат Шевченківської премії, жив у Бориславі, і був нашим колєгою, часто заходив і пропонував свої книги. Багато місцевих авторів досі заходять».

‍

Зі слів Галини, якийсь час у книгарні була послуга під назвою «Золоте перо». Художник та іконописець Петро Кемпа, який розмальовував інтер’єри дрогобицьких церков, прийшов до книгарні й запропонував Галині підписувати листівки. Він сидів за столом, на якому була маленька табличка «Золоте перо», мав спеціальні інструменти: перо і золоту кальку, а за підписання листівок брав дрібні гроші.

«Люди звикли до нього, приходили у святкові дні: перед днем Валентина, як йшли на весілля, на ювілеї. Ми продавали великі листівки формату А4 або люди приносили свої картки, ставали в чергу на підпис. Деколи була така велика черга, що ми дивувалися: у магазині не було такої торгівлі, як людей у пана Петра! Він брав якісь копійки за то, комусь підписував безплатно, по дружбі. Знав віршики на різні випадки життя, постійно жартував, особливо любив підколоти хлопців, які приходили на День Валентина підписати листівки для дівчат. Думаю, що і зараз десь по хатах і квартирах зберігаються листівки, підписані паном Петром» , — каже жінка з усмішкою на лиці.

‍

Символом центру Дрогобича Галина називає пані Юлю — знамениту жінку з вагою, яка десятиліттями стояла у різних куточках Площі Ринок і пропонувала людям зважитись за невелику плату. Пані Юля була родом із села Снятинка, мала важку лікарняну вагу, приїздила в Дрогобич «на роботу» і цілий день стояла з вагою біля «Мистецтва».

‍

«Вона простояла з вагою на площі років сорок — довго-довго, від молодої дівчини. Наша баба Катя, старенька жінка, яка часто сидить на кріслі у книгарні, прибирає у нас, каже, що як вона почала працювати у Дрогобичі, пані Юля вже стояла на площі. Дуже цікава, така жартівлива жінка була, завжди напудрена. Мала чепчик на голові, фартушок на собі, міняла ті фартушки — дуже чарівна була», — розповідає Галина.

‍

Із пані Юлею часто траплялися кумедні ситуації. «Підходить чоловік, важить жінку. Та стала на вагу, пані Юля каже: “Сімсять кільо”. “Та як сімдесять? Та ти тепер на дієті сидиш!” — чоловік став допитувати, а пані Юля відповіла: “Ну, а шо хоч? Як годуєш — так маєш”», — переказує книгарка.

‍

«Іншим разом, — продовжує Галина, — знаний дрогобицький кримінальний авторитет, який сидів у в’язниці, прийшов до пані Юлі й вручив їй двадцять доларів. Каже: пішов сидіти — пані Юля стояла з вагою, звільнили — вона і досі стоїть. Пані Юля забігла до нас, каже: “Йой, якийсь дурний прийшов, дав папір, я не розумію нашо? Дав би мені 20 копійок, а то!..”. Ми їй кажемо: “Пані Юлю, та то є страшні гроші. Ви собі можете купити, що хочете, хоч козу!” Отака весела жінка була!»

‍

Коли розпочалися приватизації, пані Юля ніяк не могла знайти собі прихисток, бідкалася, що не має де подітися. Спершу стояла в арках по периметру Площі Ринок, де не було зайнятих приміщень. Врешті Галина з колежанками з книгарні запропонували пані Юлі залишати свою вагу у книгарні.

‍

Довго стояла жінка з вагою на площі й важила людей, аж доки сім чи вісім років тому не загинула від пожежі у своєму житлі в селі. Наостанок Галина висновує, що за кращих часів треба буде спорудити пам’ятник пані Юлі як важливому символу міста.

‍

ДРОГОБИЧ І РЕВОЛЮЦІЇ

‍

2004 рік, Помаранчева революція. За словами Галини, то був час піднесення і болю: «Люди хотіли відстояти справедливість і правду. Були політичні ігри, але люди стояли за Ющенка, цінували його, знали, що нарешті прийшов українець, який хоче щось зробити». Той період жінка пригадує як час великого зрушення і цілодобових мітингів. Люди стояли на Майдані Незалежності в Києві, були і студенти. Священники по всій Україні правили молебні. Тоді з колежанками із книгарні «Мистецтво» Галина їздила до столиці підтримати революцію.

‍

«Була в нас така старша жінка, яка завжди ходила зі своєю табуреткою на Майдані, забула її ім’я. Взагалі тоді в Києві я зустріла багатьох людей із колишнього книготоргу, директорів тернопільських книгарень. То були важливі роки: у мене багато спогадів звідти, багато фото», — зізнається Галина.

‍

Під час Революції Гідності Галина з командою книгарні спостерігали новий спалах національного спротиву вже з вікон книгарні «Мистецтво», коли люди виходили з мітингами у центр міста. 

‍

ДРОГОБИЧ І МІСТЯНИ КРІЗЬ РОКИ

‍

Пригадуючи, як змінилося осердя міста, жінка розповідає, що раніше біля входу в міську ратушу стояв пам’ятник Лєніну. Цей та інші монументи радянських часів Галина називає «чужинськими ідолами».

‍

«Площа була зелена. Багато людей плачуть, що позрізали дерева, коли робили реконструкцію. На кожному куті стояли дерева — гарні липки; були клумби. Було дуже багато зелені, яка потім перетворилась у зарослі, треба було щось міняти. Посадили ці маленькі деревця. Люди шкодують за тими деревами, але був такий дискомфорт: липи “плакали” так, що крапало на одяг і липло. Дехто каже, що знищили площу, а я б сказала, що впорядкували, окультурили й зробили гарне європейське місто», — розмірковує оповідачка.

‍

На питання про дрогобицьких людей Галина відповідає, що є тут різні національності. Є поляки чи принаймні люди з польським корінням, які відвідують костел і бережуть своє національне зерно. Зі слів Галини, євреїв за кілька останніх десятиліть у Дрогобичі поменшало.

‍

«Коли я була молодою і працювала директором у “Каменярі”, мене чомусь часто сприймали за єврейку. Старші люди приходили і все питали: “Галка, как там наши?” Думали, що я їхньої крові!» — признається жінка. Далі каже, що легко знаходить спільну мову з різними людьми, незалежно від походження: польського, єврейського чи українського. Про євреїв розповідає ще й те, що багато поважних дрогобицьких емігрувало. Серед них — міська інтелігенція: викладачі педагогічного університету, філологи, лікарі, юристи:

‍

«Як почалася перебудова і Горбачов дав можливість виїжджати за кордон, виїздило багато євреїв: Виїхали лікар Тарноградський і юрист Фріз. У першого була величезна бібліотека, він заходив ще тоді, коли директоркою була Шадріна-Грабовська. Виїхав із сином у Москву і там відкрив антикварний бізнес. Другий приходив до мене у торговий відділ і запитував про книжки, переглядав каталоги, просив дістати щось для нього. Жив тут недалеко, в центрі. Мав шикарну бібліотеку, всякі старожитності — вази, картини».

‍

ПОСЛАННЯ ДРОГОБИЧАНАМ

Відчутно, що Галина Ластов’як щиро любить місто, виявляє інтерес до його минувшини і бажає Дрогобичу бути сучасним і цікавим. На питання про те, що пані Галина сказала б новому поколінню дрогобичан, вона впевнено відказує: «Підтримувати чистоту, вивчати історію, пам’ятати своїх людей, тих, що боролися у свій час, поважати відомі постаті, Франка чи Шульца. Любити місто, захоплюватися і любити. І, звісно, заходити в книгарню “Мистецтво”!»

‍