Інтродукція

Словесна правітцівщина” Бруно Шульца – за нею він сумував та її оживляв у своїй творчості, наснажував і зцілював „давніми й вічними історіями”, відбудовував „осенсовлений” світ слова, про яке дбав найбільше, для якого плекав і творив тільки йому знані шляхи „опам’ятовування” від забуття, повернення до первісності, віднаходження утраченої цілості. Оте первинне слово, „котре ще не було знаком, а лише мітом, історією, сенсом”, залишив нам Бруно Шульц. І те його слово, його словесна правітцівщина й цілком таки реальна вітцівщина, його переказаний нам текст – це текст також наш і про нас. Він зачаровує й заклинає, зваблює й насторожує, відкриває незнані обрії й водночас очікує нашого відданого пам’ятання, нашого „опам’ятовування” від забуття. Саме таким є Шульц – біографічний та літературний – безнастанно присутнім у переказаних ним історіях та витворених образах і водночас невловно уявленим, нетривким і мінким у нашій чуттєвості й наших прочитаннях.

Шульц повсякчас поруч – він повертається і своїм текстом (літературним та образотворчим), і своїм життям, і своїм внутрішнім ландшафтом. Повертається він нині також у вимірі найдраматичнішому – як невинна жертва Винищення: загинув лише тому, що був євреєм – українці гинуть нині лише тому, що є українцями.

Шульц завше поміж – поміж його й нашими часопросторами, поміж уявленим ним світом й іншими уявляннями, поміж його пам’ятанням і прийдешнім забуттям та від нього „опам’ятовуванням”. Його „поміж” – це й наше „поміж” також, наше помежів’я. Й тих, хто колись зачарується, звабиться, відкриє нові обрії через обрії Шульцові – й у них залишиться, у них перебуватиме вже у своїх текстах, ним інспірованих, йому дедикованих, як це трапилося й учинилося у творчості Сергія Жадана та Юрія Андруховича, Єжи Фіцовського й Ришарда Криніцького, Аґати Тушинської і Яцека Подсядло, Тадеуша Ружевича й Томаша Ружицького.

Шульц безумовно понад – його світи, розказані в історіях і малюнках, вікують понад реальністю історичною, понад усілякими знаннями у кожній їх черговій формі, понад усіма „вершинами штучних спинань і риштувань” людського розуму. „Байкарство й творення історій” – у них понадчáсова й позачáсова сила Шульцових світів, за якими, – як каже Сергій Жадан, – „не хочеться плакати – в них хочеться вірити”.

‍

***

Ми – люди з Дрогобича й пов’язані з Дрогобичем – маємо перевагу: бути в цьому місті, досліджувати його щоразу, довідуватися, відкривати наново. Усвідомлювати знову й знову, що місце, яке є географічною точкою, припиняє бути лише нею, якщо воно стало місцем літератури, якщо вже знайшлося на літературній мапі світу.

Тим, хто олітературив Дрогобич і помістив його на літературній мапі світу, є Бруно Шульц. Сьогодні ми мандрували місцями його біографії: щасливої й драматичної біографії життя, другого життя після смерті, й місцями, пов’язаними з його текстом. Цікаво, що Бруно Шульц є автором лише однієї книжки, яка складається з двох збірок оповідань. Одна маленька книжка! Але чи можна назвати його автором однієї книжки? Бо в історії літератури й культури таке трапляється. Але ні, не можна, тому що його текст набагато більший, набагато розлогіший, набагато просторіший і глибший, він виходить за межі цієї дилогії.

До цієї книжки, яку називаю дилогією, справді входить дві книги Бруно Шульца. Перша – це «Цинамонові крамниці», збірка оповідань, видана 1933 року, хоча у виданні вказано 1934 рік, у престижному варшавському видавництві «Руй». Друга частина вийшла 1937 року, надана до друку у грудні 1936-го, в тому ж видавництві, має назву «Санаторій під Клепсидрою». Друга книжка є продовженням першої: з тим самим героєм-наратором, з тими самими мотивами, з центральним образом батька, міста й усім, що із цим пов’язано. Ці книги не існують одна без одної – це дві частини одного цілого, отже, це і є дилогія.

Якщо раптом опинишся у замурованій кімнаті без дверей і не маєш виходу – можеш уявити собі двері

Бруно Шульц має кілька українських перекладачів. Книга оповідань у перекладі Юрія Андруховича вийшла 2012 року, коли відзначали 120-річчя від дня народження Шульца. Це видання вийшло у дорослій серії «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Івана Малковича, але все, що написано на обкладинці – це рішення не Андруховича, а Малковича. Андрухович радше не був за тим, щоб його ім’я було на обкладинці, на якій написано: «Бруно Шульц. Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича». Хоча це не зовсім так: що означає «всі інші оповідання», якщо насправді йдеться про дві частини дилогії? Назви «Санаторій під Клепсидрою» тут немає. Таке рішення Малковича є маркетинговим ходом: Шульца мало хто знає, а Андруховича знають. Хто не знає Шульца, бачить Андруховича й купує книжку. Це спрацювало. Точно можна сказати одне: книжка мала й має успіх. Перший наклад «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» розійшовся за три-чотири місяці. У 2023 році вийшов уже п’ятий наклад, а видавництво Малковича не робить малих накладів. Книжка має успіх і загалом дуже добре почувається.

Ще один додатковий плюс формулювання «та всі інші оповідання» в тому, що до цієї книги увійшли чотири оповідання, які не належать до двох основних частин дилогії. Це «Осінь», «Республіка мрій», «Комета» та «Вітчизна» – дуже важливі оповідання, які доповнюють корпус літературних текстів Шульца, який ми маємо сьогодні. Є ще один текст, відкритий не так давно Лесею Хомич, під назвою «Ундуля». Важливо пам’ятати, що це неправда, нібито Шульц спершу реалізувався як художник, а тільки у 1930-х роках дебютував як письменник. Насправді маємо ранній текст, опублікований під псевдонімом, і опублікований, мабуть, як коментар до власної виставки і як роздуми про образ жінки – це і є «Ундуля». Цього оповідання на момент виходу перекладів Андруховича ще не було знайдено, тому воно не увійшло до цієї збірки.

До перекладу Шульца Андруховичем його тексти вже перекладали українською. Зокрема, Андрій Шкраб’юк був автором першого книжкового видання дилогії. Це був 1996 рік, перше повноцінне книжкове видання Шульца українською мовою. Також Шульца перекладали Андрій Павлишин, Тарас Возняк, Микола Яковина з Івано-Франківська. Тож не можна сказати, що Шульц в українському культурному просторі був геть незнаний. Річ тут радше у втаємничених і не втаємничених, так було й за його життя. Це той тип літератури, той стиль літературного письма, який не потребує широкого загалу реципієнтів. Колись існувало таке окреслення як «елітарна література». Я не надто зловживатиму цим окресленням, бо воно звучить дещо дивно, але загалом сенс приблизно такий: Шульц – не той автор, який збирає натовпи захоплених читачів.

Але ось про що я подумала минулої суботи на зустрічі з паном Грицаком: про один дуже цінний коментар, який озвучила дрогобичанка. Пан Ярослав Грицак розповідав про інші речі, й раптом прозвучало таке питання: «А ви читали Шульца?». Пан Ярослав відповів: «Ну так», а ця пані сказала: «А я ні, бо не могла далі читати, бо противно». І це дуже цінний коментар, він підтверджує те, про що зараз говорю. Бо Шульц – це не про реалізм, не про легке сприймання – це про перетворення реальності, яку ми бачимо, це модернізм, зрілий модернізм. Це винятковий взірець мітологізування дійсності, яке робить Бруно Шульц у своїй творчості. І комусь це може не підходити, бо це залежить від смаків, преференцій, стану душі й від багатьох інших чинників. І це є дуже цінний коментар, коли хтось може відверто сказати: «Мені гидко читати Шульца». Думаю, йому б сподобався цей коментар.

І ще мені одразу пригадався Анджей Хцюк і його дилогія «Атлантида» та «Місяцева земля» про Дрогобич перед Другою світовою. Хцюк – теж дрогобичанин, був учнем дрогобицької гімназії Владислава Яґайла, учнем Бруно Шульца. Хоча це дивно звучить: учень Бруно Шульца. Бо гімназистів було сотні, адже Шульц викладав не в одній гімназії, а слово «учень» звучить ніби зобов’язання. Тож радше він був гімназистом, який навчався в гімназії, де Шульц був учителем малювання й ручних робіт. У своїх спогадах Анджей Хцюк зізнається у тому, що він був антисемітом, що брав участь у тих подіях, які відбувалися у Дрогобичі. Як учень, у 15-16 років, він, наприклад, перед Великоднем і Різдвом розклеював по місту оголошення в дусі «не купуй рибу в жида» й інші подібні речі. Але водночас він згадує, яким чудовим учителем був Бруно Шульц, як запрошував його до себе додому, описував як виглядала кімната, де стояв письмовий стіл, як усе там було влаштовано. Тож у цих спогадах є свої ціннісні моменти: як пише Анджей Хцюк і що саме він пише.

Ці дві книги Хцюка – спогади з претензією на літературність, яка, як на мене, вдається йому так собі. Обидві книги переклала Наталка Римська. Головним героєм дилогії є сам Анджей Хцюк, він пише про себе, але водночас там багато кумедного, драматичного, багато історій про справжній Дрогобич того часу, що дуже цінно. Є також околиці – Нагуєвичі, футбольна команда з Нагуєвичів, нагуєвицький ксьондз, який їде вболівати разом із парафіянами. Після початку Другої світової війни Анджей Хцюк виїхав з Дрогобича й більше ніколи сюди не повернувся, звідси й назва – «Атлантида». Назва «Місяцева земля» запозичена з простого, щирого й дуже зворушливого вірша «Місяць» також дрогобичанина, відомого польського поета Казімєжа Вєжинського. 

Повертаючись до коментаря з лекції Грицака, підтверджую свою думку, що література такого штибу не потребує масового читача. Анджей Хцюк у своїх спогадах розповідає історію, що коли «Цинамонові крамниці» опублікували у Варшаві й про це вже дізналися у Дрогобичі, це стало подією навіть серед пересічних людей. Наприклад, на торговищі зустрілися якось дві жінки й ділилися новинами, що, мовляв, велика подія у Дрогобичі, книжку Шульца видали у Варшаві, однак хто це читатиме, хто з того що-небудь зрозуміє… У книзі Хцюка є й інші, часто двозначні моменти. І цей наратив, який він створив, настільки «приріс» до творчості Шульца, що багато людей дотепер думають, що Шульц був аутсайдером, диваком, якого ніхто тут в Дрогобичі не сприймав, не розумів, не хотів, відкидав, відштовхував. Що в гімназії, де навчав, ходив коридорами попри стіни, такий сірий, маленький, застрашений чоловічок. Але це абсолютна неправда. Яким був його характер, яка була психіка – це окреме питання, але точно відомо, що він був знаний і поціновуваний. Як ми з’ясовували свого часу, його запрошували до Львова, до картинної галереї, на найпрестижніші виставки – весняний та осінній вернісажі. Він виставлявся разом із дуже відомими художниками, зокрема й з Іваном Трушем.

Тому, якщо йдеться про сприймання творчості Шульца, завжди є дуже різний досвід, залежно від того, чи читач входить у ці відчинені, нехай навіть уявні двері. А якщо вони зачинені, то можна чинити так, як Шульц це описав в оповіданні «Самота». У перекладі Юрія Андруховича є така фраза: «Бо немає кімнат, замурованих аж настільки, щоб не знайшлося в них таких потаємних дверей – якщо тільки вистачить сил їх отам науявляти». І що цікаво, саме до цього моменту зворушено повертається багато поетів, передусім польських. І я теж починала з цієї думки: достатньо лише уявити собі двері, коли раптом опиняєшся у замурованій кімнаті. Це колосальне, надзвичайно широке й глибоке поле впливу – впливу тексту Шульца та його особистості, його літературного, мистецького життя на інших митців: на художників, режисерів, письменників, поетів. І це справді вражає. Складно знайти інший такий приклад настільки великої інспірації, коли автор стає героєм текстів інших письменників. І це окрема тема, про яку можна говорити довго. Але сьогодні я хочу зосередитися саме на поезії, щоб ця зустріч мала трохи інший акцент, ніж під час нашої мандрівки.

‍

Це наступна теза, з якої я б хотіла почати наступний блок своєї розповіді. Якось Шульц сказав про те, що неназване не існує для нас, і це початок дуже важливого його тексту «Мітизація дійсності». Це не є літературний текст у звичному сенсі, не оповідання, це есей з філософії літератури. Шульц створив власний, індивідуальний проєкт літератури, філософії літератури, і цей його проєкт втілився, зокрема, в цьому есеї. «Неназване не існує для нас. Назвати щось означає включити його в якийсь універсальний сенс». Хто є тим, хто називає? Це поет, митець, це той, кому дано називати. Далі Шульц говорить про слова, які ми вживаємо щодня. І каже, що це слова нашої щоденної практики, й тому вони страшенно страждають: вони втрачають свою автентичність, втрачають себе як міти, стають інструментальними знаками на потреби нашої буденності. Шульц не хоче, щоб слова ставали лише знаками. Він каже, що мусить прийти момент раптової регенерації цих первинних мітів, які були втрачені, слова мусять відродити свої первинні значення – завдяки поезії, завдяки поетові. У «Мітизації дійсності» Шульц запропонував найкоротше й найблискучіше окреслення поезії: «Поезія – це короткі зімкнення сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів».

Ще в одному місці його оповідань є згадка про будинки, кам’яниці, які ми сьогодні бачили під час мандрівки, про те, як вони також втрачають свою первинну, як він каже, фізію. На риштуваннях, встановлених на цих кам’яницях, тинькарі збивають нашаровані верстви, щоб відкрити цю первинну фізію будинку. Й лише тоді побачив первісність, і тоді назвав. Він є власне тим, хто називає, хто творить поезію, яка стається раптово, яка завжди є, як він каже у тому ж тексті, коротким зімкненням сенсу між словами. Йдеться про коротке замикання, як в електриці: з короткого замикання виникає іскра, але вона може також вразити.

Таким є його проєкт. Він говорить по-іншому про те, як зазвичай усі люди думають: слово є лише тінню дійсності. Тобто спершу є дійсність, є предмет – і ми його називаємо. Шульц натомість каже, що насправді все навпаки: дійсність є тінню слова. Ми знаємо цю думку, бо це ідеалістична німецька філософія, це Романтизм, ще раніше – Бароко й не тільки. Але у Шульца це його власний, індивідуальний проєкт літератури, його власна філософія літератури. Для гуманітаріїв, для філологів це особливо приємно: сáме слово, первинність слова, все решта – лише його тінь. Цим він стверджує, що філологія є первинною, а не філософія, як усі філософи вважають. І це слово, як він також каже в іншому тексті, у вступі до французького видання своїх «Цинамонових крамниць», – це його словесна правітцівщина, з якої все постає, від якої все залежить і з якої все відтворюється.

І те слово, яке забуває про себе справжнього, це бідне, нещасне слово, яке люди використовують для потреб своєї щоденної практики, воно саме забуває своє первинне значення, свій первісний сенс. А поет і є тим, хто допомагає слову згадати цей сенс, допомагає йому опам’ятатися. Це опам’ятовування слова від забуття є водночас нашим власним опам’ятовуванням. Тож коли ми читаємо Шульца й коли простягаємо йому руку, дозволяємо себе вести, тоді все відбувається. Якщо не простягнемо, то це теж реакція, і теж цілком автентична. 

‍

‍

«Тільки не боятися. Прошу подати руку…»

Шульц бере нас за руку в оповіданні «Весна». Він звертається до читача, а це рідкісний випадок, винятковий у літературі: «Тільки не боятися. Прошу подати руку, ще крок – і ми вже біля коренів…». І веде в глибину. Веде туди, де неприємно, де пахне порохом, де все довкола струхлявіле, де коріння дерев переплелися між собою. Він каже: «Ми на другому боці, на звороті речей…».  І веде нас далі: «Далі ця дорога не поведе. Ми на самому дні, коло темних підмурівків, у Матерів». Матері, жіночий первень – те, що було на початку. І ми вже тут. І тут є всі ці фабули, всі ці історії, ці «курильні сюжетів і казок». Тут є все те, що вже було написане, і те, що ще ніколи не було написане. Тут є всі історії, які вже були розказані й почуті, і ті, які ще ніколи не були розказані й почуті. І якщо ми дамо йому свою руку, і він нас поведе, то це буде шанс також для нашого опам’ятовування, для повернення із забуття. Опам’ятовування, що цей брук, ця бруківка, ці кам’яні квадрати не обов’язково мають бути лише такими, якими ми їх бачимо щодня. Або що ці будинки мають приховані фізії, первинні обличчя. Як і вся ця зелень, яка накопичується, закриває собою усі щілини. Про це він пише у своїх оповіданнях. Читати їх – це особлива мандрівка. Поет, письменник, який витворює свого власного Шульца, уявленого Шульца, стає одним із тих читачів, кого Шульц бере за руку й веде за собою.

Ціле покоління, дуже важлива генерація у польській літературі, постає й розвивається під знаком Шульца. Десять років тому, на зустрічі під час ШульцФесту, ми говорили з Ольґою Токарчук про вплив Шульца на подальшу літературу, й тоді вона сказала, що якби не Шульц, то не було б і їх, їхнього літературного покоління: Анджей Стасюк, Ольґа Токарчук – остання, нагадаю, польська лавреатка Нобелівської премії в галузі літератури, Павел Гілле, якого вже немає, Стефан Хвін, Маґдалена Туллі – це ціла генерація, яка з’явилася в польській літературі на межі ХХ і ХХІ століть. І це саме ті письменники, які формують сучасне обличчя польської літератури й визначають її новітній літературний ландшафт.

Уплив Шульца визнає також молодше літературне покоління у Польщі, до якого належить, зокрема, Яцек Денель. Шульц – дуже важливий і цінний письменник для всієї польської літератури. Важливе його письмо, важливий його літературний проєкт.

Тож уявімо собі, або бодай спробуймо собі уявити, що Шульц тримає нас за руку. І почитаймо тексти, де він присутній, де присутня його уява, його голос, драма його життя, його творчості, творчості як способу буття. Пам’ятаймо про те, що місце стає текстом, а текст – тим місцем. Пам’ятаймо про те, що ми з вами всі тут разом перебуваємо на «вибраній землі», в «особливій провінції», в «єдиному на світі місті». Так Шульц сказав про Дрогобич в оповіданні «Республіка мрій».

‍

‍

Чи дозволить Шульц тримати себе за руку?

Лише одна коротка цитата, ніби перед-такт, ніби перший акорд для відчування, для того, щоб кожен міг задуматися: чи дозволить Шульц тримати себе за руку?

«Там, де мапа країни стає дуже вже південною, вигорілою на сонці, потемнілою та спаленою літніми погодами, наче стигла грушка, там і лежить вона, ніби кіт у сонячному кружку, – ота вибрана земля, та особлива провінція, те єдине на світі місто. Дарма говорити про це профанам! Дарма пояснювати, що цим довгим і хвилястим язиком землі, яким країна дихає в літню спеку, цим канікулярним виступом на Південь, цією самотньо всунутою поміж смагляві угорські виноградники відногою наш особливий терен відокремлюється від ансамблю країни і йде самопас, без нікого, ще не випробуваним шляхом, власноруч силкуючись бути цілим світом. Ці місто й околиця зімкнулись у самодостатній мікрокосмос, на власний ризик повиснувши на самісінькому краю вічності».

Чи втримаємося, якщо ми все-таки зважилися дозволити Шульцові тримати нас за руку, чи зможемо встояти на тому краю вічності? Ця вибрана земля… Андрухович переклав саме так, але точніше було б – вибрана країна, бо в оригіналі звучить саме так: вибрана країна. Йдеться про наше місце, яке вже не є лише географічним, а є простором нашої присутності, нашою вибраною країною, особливою провінцією і єдиним на світі містом. Я не знаю більше жодного письменника, який би так сказав про моє місто.

Щоправда, слово «провінція» іноді ображає людей. Пригадую одну цікаву історію, яка трапилася кільканадцять років тому, під час спільного проєкту нашого студентського театру «Альтер» з перформативним театром із Варшави «Академія Руху». Це театр із багатою історією, особливо помітною за часів «Солідарності» й пізніше. Виглядав цей перформанс так: пізнього вечора, коли було вже цілком темно, на площі Ринок розмістили великі куби, які світилися зсередини теплим полум’ям свічок. Люди в чорному, наші актори з «Альтеру» разом з митцями з «Академії Руху» залишалися невидимими, ми їх не бачили. Ліхтарі були вимкнені, вся площа занурилася в суцільну темряву. І на Ринку, зі світлових кубів, виклали великий напис: «особлива провінція». Я спостерігала за реакцією людей. Багато хто обурився: «Як це провінція? Нас назвали провінцією!» І така реакція теж можлива.

У моїй інтродукції до нашої розмови прозвучали три слова, ніби ключі до нашої сьогоднішньої зустрічі: поруч, поміж, понад. Бруно Шульц – поруч. Він сьогодні був поруч із нами під час нашої мандрівки й залишається поруч: у цій мандрівці, у цих місцях. Це місто й далі є його місцем, частиною його біографії, місце його душі, його творчості. І місцем його тексту, який це місто перетворив. Ми це бачили сьогодні, скажімо, коли йшли дорогою Шульца – шляхом від гімназії, де він був учителем, до його дому. Данило Ільницький навіть сказав: «Он і птахи тут, у цьому парку». Птахи, про яких писав Шульц. У цей момент Шульц тримав нас за руку.

‍

Птахи й батько

Які саме птахи зазвичай є у Дрогобичі? Це ворони, чи, можливо, їх якось інакше можна назвати – чорні, їх багато. Ці птахи присутні не лише в реальному, географічному Дрогобичі, вони стають образом, одним із ключових мотивів у літературному світі Шульца.

Центральною постаттю в його текстах є батько. Саме батько – головний літературний персонаж, центральний суб’єкт оповіді. Батько літературний має те саме ім’я, що й батько біографічний. І той, і той – крамар, продавець тканин, власник крамниці. Та батько у текстах Шульца, як і його реальний батько, абсолютно не надається до бізнесу. Він банкрутує. Йому байдуже до того, що мати кричить: «Якубе, до діла! Торгуй же, продавай!» – а він замкнувся у своїй крамниці серед тканин, розкидував їх довкола себе й перетворював крамничний простір на долину Ханаан, на гірську й озерну далечінь, творив свій власний ландшафт.

Як такий чоловік міг би бути успішним бізнесменом? Він – творець, той, хто перетворює цю реальність. Для Юзефа це стає орієнтиром. Юзеф, який є й іншим ім’ям автора й перетвореним образом самого себе, автотематичним героєм. Але важливо пам’ятати, що сам Шульц неодноразово наголошував: його дилогія «Цинамонові крамниці» й «Санаторій під Клепсидрою» – це не родинна хроніка.

Так, усе береться з дитинства. Так, усе тісно пов’язане з його особистим досвідом, із тим, що він пережив у реальному житті. Але це не є пряме віддзеркалення, не один до одного. І батько у тому житті, у реальному дрогобицькому повсякденні, у цій «особливій провінційності», яка, власне, так обурила багатьох нинішніх дрогобичан, не дає собі ради. Йому затісно, йому важко дихати. Йому необхідно вигадувати, перетворювати, перевтілювати, аби відбулася регенерація первинних мітів.

‍

Батько вигадує власний пташиний деміургічний проєкт, свою пташину реальність. Він мріє змінити пташиний ландшафт Дрогобича. Щоб ці птахи припинили одноманітно каркати, щоб не були просто чорними, щоб у місто увійшли кольори, екзотика, несподіванка. І він замовляє з далеких екзотичних країн яйця екзотичних птахів, створює собі власний пташиний міт, власну деміургічну імпрезу. Він плекає ці яйця на горищі свого будинку, і коли починають народжуватися пташенята, він усе більше з ними ототожнюється. Батько з літературного світу починає нагадувати кондора чи якогось іншого фантастичного птаха, зливається зі своїми видіннями, зі своїми мріями.

І все було б добре, якби не покоївка Аделя з її еротично-сексуальним впливом на батька-деміурга. Цей вплив на батька наратор Юзеф підсвічує дуже делікатно, тонко, майже непомітно. Ми ніколи не побачимо батька в яскравому денному світлі, лише в нічних чи сутінкових пейзажах. Те найважливіше, що треба побачити, він освітлює мерехтінням свічки. Саме при світлі свічок батько літає над столом.

Це таємниця, головна таємниця, на якій, власне, ґрунтується все письмо Шульца. І це те, що Ольґа Токарчук проговорює: усе її письмо – це заглиблення у таємницю, бо саме таємниця відкриває людину справжню. Це і є той шульцівський проєкт письма.

Отож, все могло б залишитися так, як є, якби не Аделя. Аделя не просто покоївка. Вона виконує свої хатні обов’язки, серед яких прибирання, хоча й робить це не надто охоче. Вона вривається з мітлою в деміургічний простір батька, на горище, і замітає всі ті яйця екзотичних птахів, усіх маленьких пташенят, дехто з яких уже встиг з’явитися на світ. Те, що мало стати кольоровим, екзотичним світом, було просто виметене, знищене.

Це один із пророчих образів, який віщує катастрофу, наближення Голокосту. Далі буде ще трагічніше, бо ці птахи, знищені у «Цинамонових крамницях», повертаються. Вони були живими, але повертаються уже іншими, приниженими, деградованими. Замість обіцяної екзотичності залишається вирвана сутність, замість свободи – спотворення. Вони більше не вміють літати. Деякі птахи літають вниз головою, деякі якось навскіс, неприродно. І це вже не барвисті птахи іншого світу, а понівечені істоти. На них полюють хлопчаки, містечкові діти, які бігають і розважаються, стріляючи у цих понівечених птахів із рогаток. Каміння вбиває їх, і мертві пташині тіла падають просто на міські вулиці. Це образ винищення, образ катастрофи.

Й уже непросто піти далі й дозволити Шульцові й надалі тримати нас за руку. Звідси й те питання, про яке вже згадувала: що відбувається далі з батьком? Бо без батька цей шульцівський світ стає порожнім. Він втрачає свою опору, свій сенс, свою магію, перетворюється на суцільне розчарування.

Про це дуже влучно сказав Сергій Жадан в одній зі своїх лекцій – в есеї, який виголосив на відкриття ШульцФесту у 2020 році. Що далі? Батька нема. Що далі з цим світом? Якщо цей світ уявлено й побудовано навколо фігури батька, на його моделюванні, на його образі. Коли батька позбавляють його деміургічного проєкту, він починає дрібнішати, зменшуватись, згасати. Батько маліє, маліє, аж урешті щезає. Він перетворюється на таргана. Потім іще гірше – він перетворюється на рака, якого мати зварила й подала до столу в їдальні. Усі розуміють, що це батько. Але як їсти батька? Ніхто його не їсть.

І тоді батько-рак втікає з тарілки, вислизає, втрачає по дорозі свої зварені ніжки, і зникає. Тож що далі? Де він, батько? Помер? Світ продовжує жити, наче нічого не трапилось. І знову Аделя. Одна з фінальних сцен першої частини дилогії: кіт далі миється на сонці, Аделя змелює каву в млинку, заварює її. Усе триває, як завжди.

Лише Юзеф не може знайти спокою. Він допитується в матері: де батько? Мати, занурена в буденність, тільки зітхає й каже своє звичне: Якубе... Відтак різко обриває сина: «Не сердь мене, синку. Я вже казала, що батько в дорозі, він їздить країною, він комівояжер. Адже ти знаєш: іноді вночі він повертається додому, щоб перед світанком від’їхати ще далі». Мати нервує, не хоче відповідати. Але Юзеф не зупиняється, і саме з цього починається друга частина дилогії: він хоче довідатись, він мусить дізнатися, де батько і що з ним трапилось.

‍

‍

Юзеф у пошуках батька

Юзеф їде до «Санаторію під Клепсидрою». Він вирушає до санаторію – до того місця, де закінчується колія, де потяг зупиняється остаточно й не їде далі.

У житті Шульца, біографічного Шульца, хворобливість була постійною супутницею. Автентична частина старої дрогобицької поліклініки, що вціліла донині – це одне з тих місць, яке Шульц часто відвідував. Звісно, це лише частина історії. У Трускавці, у санаторіях, він бував ще частіше. Там, у Трускавці, він не лише лікувався, а й зустрічався з польськими друзями, знайомими, письменниками.

У парку Трускавця є цікаве погруддя молодого Міцкевича, майже юного, й десь поруч лавочка, де Шульц сидів разом із Зоф’єю Налковською, однією з найважливіших творчинь літератури польського міжвоєння. Саме вона сказала добре слово про його літературний дебют, до цього моменту, можливо, ще повернуся, це справді цікаво.

Є та сама лавочка, де вони сиділи й розмовляли, де зустрічалися, де Шульц привозив їй торт, спечений його сестрою. Цей Трускавець, який ми впізнаємо й відчуваємо у текстах Шульца, також не має назви, як і Дрогобич. Бо Дрогобич вже не мусить бути лише Дрогобичем, він вже належить до вічності. Це вже метафізичний, трансцендентний простір, універсальне місто, яке, втім, ніколи не припиняє бути Дрогобичем. Його назва прочитується крізь усе. Ми прочитуємо цей Дрогобич у текстах, у фотографіях, у кожній деталі. І так само з Трускавцем: він у Шульца є. Юзеф з батьками їхали бричкою на відому нам Гірку дорогою до Трускавця, поверталися, мандрували разом. І потім… Потім у «Санаторії під Клепсидрою» з’являється неназваний Трускавець і простір санаторію, де Юзеф шукає батька. Це вже не той Трускавець у реальному сенсі. Він знаходить батька, але в зовсім іншому просторі.

Він не може зрозуміти, що сталося. Чи батько помер, чи він все ж живий? Де шукати батька? Сам санаторій існує поза світом, поза часом. У ньому нікого немає, він блукає порожніми коридорами, не знаходить жодної людини, нікого не може ні про що запитати.

Урешті відбувається розмова з лікарем, який опікується батьком. Це доктор Ґотард, надзвичайно важлива постать у дилогії. Юзеф наполягає, хоче дізнатися, чи живий його батько. Доктор Ґотард відповідає йому: «Уся штука полягає в тому, […] що ми повернули час назад. Ми тут у нас запізнюємося з часом на певний інтервал, довжину якого неможливо окреслити. Справа зводиться до простого релятивізму. Тут батькова смерть ще не відбулася – та сама, яка вже досягла його у вашій країні».

Та все не так просто тут із темпоральністю. Тут відбуваються дивні речі. Звісно, що ми тут прочитуємо, як Шульц знав і відгукувався на нові, революційні ідеї Айнштайна, не міг їх не знати. Простори накладаються один на одного. Батько помирає на лікарняному ліжку, скаржиться синові: «Ах, Юзефе, Юзефе! Я вже два дні лежу тут без жодного догляду, дзвінок не діє, ніхто навіть не зазирне, а власний син кидає напризволяще мене, тяжкохвору людину…».

І водночас той самий батько постає в образі веселого чоловіка серед розмальованих панянок, у товаристві яких він проводить час у ресторації. Водночас він є у крамниці з тканинами. Та тканини вже не ті: зотлілі, побиті міллю, гнилі. Усі ці батькові присутності, розщеплені в часі й просторі, розривають Юзефа, він не витримує, не може більше цього знести. Йому хочеться повернутися назад, у свій звичний простір, до батьківщини, де батько помер, але він вже не може туди повернутися.

Юзеф їде потягом без кінця, їде вічно. Сам стає тим кондуктором, з яким познайомився на шляху до санаторію. На ньому вже стара потьмяніла форма, дашок кашкета відірваний, обличчя опухле й змарніле, й дороги назад немає. Це вже незворотно. Усі страхи, травми, втрати стискаються у тій подорожі до «Санаторію під Клепсидрою». Клепсидра – це не лише пісочний чи водяний годинник. Це також некролог, сповіщення про смерть людини. Але чию смерть? Чи це лише знак смерті батька? Чи, можливо, вже смерть самого Юзефа, двійника Шульца?

Тому тут усе непросто, і кожен сам вирішує – йти далі чи одразу відсахнутися й сказати: ні, це не для мене.

Цитати з оповідань Бруно Шульца наведено у перекладі Юрія Андруховича

© Віра Меньок

‍«Бруно Шульц – уявлений і присутній – поруч, поміж, понад»: авторизований запис лекційної частини в межах Дня Бруно Шульца, який проходив на початку червня 2025 року. Виключне авторське право на текст належить Вірі Меньок. Заборонено передрук, відтворення, поширення, перероблення та будь-які інші дії з текстом. Авторка надала згоду на цю інтернет-публікацію Центрові міської історії і мистецтва "Кімната".

‍